УКРАЇНСЬКА ЛІНІЯ

В середине XVIII ст. территория Северного Причерноморья и Степной Украины (этот край получил тогда новое название — Новороссия) была разделена между двумя враждующими государствами — Российской Империей и Османской Портой. Т. к. все гражданские новостойки уничтожались в ходе военных стычек татар, нагайцев, украинских казаков и расположившихся здесь российских войск, в этот период строились лишь крепости, ретраншементы, редуты, перед которыми стояла задача предотвратить дальнейшее продвижение татар и турков вглубь территории, а также осуществлять контроль за передвижением запорожских казаков. Сначала, в 1731—1742 гг. была построена Украинская линия крепостей, которая должна была прикрыть Левобережную и частично Слободскую Украину; потом в 1750-х гг. —  Новая Сербия и Словяносербия; в 1770-х гг. —  Новая Днепровская линия укреплений.

Зовнішній вигляд, розміри та структура. Українська лінія мала загальну довжину 285 км і пролягала по кордонах Полтавського та Харківського полків, від Дніпра при впаданні в нього річки Орелі до р. Сіверського Дінця, вздовж річок Орелі та її притоки Берестової і Береки, притоки Сіверського Дінця. Ці річки своїми водами прикривали лінію на значному її відтинку. Таким чином, Українська лінія пролягала по рівнинній місцевості, перетинаючись безліччю річок та струмків, що протікали в неглибоких ярах [1]. В болотяних та лісистих місцях, де ворогу було затяжко пробиратися, валу і рову не споруджували. В місцевостях, де пролягали звичні для татар дороги та перелази, закладали редути і фельдшанці, а в гаях — засіки. Поза лінією установлювалися маяки і будки, на яких містилася спеціальна варта [2]. По всій лінії було налагоджено комунікації та мости.

Українська лінія являла собою суцільний високий вал і широкий та глибокий рів реданного окреслення [3]. Редани в окремих місцях замінювали люнетами, які в багатьох випадках були зімкнені з тилового-боку і слугували опорними пунктами типу малих бастіонів. Лінія валу мала ламані окреслення, оскільки з огляду на річки, струмки та яри доводилося раз-по-раз відступати від прямолінійного напрямку. На окремих відтинках валу були встановлені палісади, прорізані амбразури, наслані платформи для гармат. Лінія мала 16 фортець і 49 редутів, невеликих, окремо збудованих укріплень, зімкнутих у вигляді багатокутника. Редути розміщувались на різних відстанях один від одного. В тих випадках, коли містечка опинялися поза лінією, їх переносили в глиб її. Прилеглі до лінії села обносилися двома рядами тинів, засипаних землею.

Українська лінія починалася фортецею, яка містилася на Сіверському Дінці при гирлі Сухої Берічки і називалася спочатку Донецькою. Згодом, коли 1738 р. всі фортеці лінії набули нових назв, Донецька почала називатися фортецею св. Петра. За нею йшли такі фортеці {первісні назви подаються в дужках):
Тамбовська (Бузова) при Бузовому плесі;
св. Михайла (Кисіль) при р. Кисіль;
Слобідська (Лузова) при р. Лузовій;
св. Олексія (Берецька) при верхів’ї р. Береки;
Єфремівська (Троїцька) при Трійчатих байраках;
св. Параскеви;
св. Іоанна;
Орловська (Дев’ята) між фортецями Параскеви та Іоанна;
Білевська (Десята) при Пархомових байраках;
св. Федора (Крутояцька) на р. Орелі;
Козловська (Дриїцька);
Ряжська (Нехворотцанська) при р. Орелі;
Васильївська (Маячківська) при містечку Маячки;
Борисоглібська поблизу Царичанки;
Лівенська (Шоста) при гирлі р. Очі.

Серед редутів найбільшими були редути св. Петра, Донський, Тамбовський, св. Михайла, Слобідський, св. Олексія, Єфремівський, св. Параскеви, Орловський, св. Іоанна, Білевський, св. Федора, Козловський, Литинський, Шеєдегський, Борисоглібський, Христовський.

Фортеці Української лінії, розташовані одна від одної на відстані 20–30 верст, за винятком двох — Борисоглібської і Лівенської,— складалися з бастіонних чотирикутників, які поза лінією були обнесені палісадом, що пролягав по рову. Всередині кожної фортеці містилися казарми, пороховий льох, провіантний магазин, цейхгауз і криниця. Фортечні слободи обводилися невеликим земляним валом або надовбами. Редути, що були поза лінією, також обносили палями (палісадом). За лінією містилася певна кількість блокгаузів, які слугували приміщеннями для військ і виконували роль додаткових опорних пунктів, насамперед для захисту виходів, що сполучали лінію з полем. Блокгаузи являли собою укріплені дерев’яно-земляні або кам’яні будови, розраховані на кругову оборону. Ряд блокгаузів складався з двох ярусів, з яких; горішній використовували для рушничної оборони [4]. Українська лінія мала на озброєнні 180 гармат, 30 мортир і гаубиць [5]. З фортець і редутів виставлялися чати, між котрими курсували роз’їзди.

Спорудження. Українську лінію будували протягом 1731–1733 рр. Інструкцію, що визначала принципи її спорудження в цілому і в деталях, було створено лише 1732 р. Проте і в наступному роботи на лінії провадилися безперервно. Весь час відчувалася необхідність полагодження фортець, редутів і реданів, поглиблення ровів та обкладання їх дерном тощо. Справа ускладнювалася тим, що ґрунт для земляних укріплень був непридатний. Вивершені насипи доходили незабаром до напівзруйнованого стану [6]. Крім робіт, безпосередньо пов’язаних з Українською лінією, доводилося виконувати ще безліч додаткових: копати криниці, гатити греблі на болотах, прокладати широку дорогу вздовж лінії для проходу війська, робити переходи через рови і яри. Відала будівництвом лінії Військова колегія. Оскільки лінія споруджувалася у несприятливих умовах активізації татарських набігів, царські укази раз по раз вимагали прискорення темпів будівництва і створення в першу чергу редутів у тих місцях, яким загрожувала небезпека, якщо навіть лінію там ще не було споруджено. Але загроза ворожого нападу і тим більше постійні татарські набіги гальмували темпи будівництва. Внаслідок цього в процесі створення лінії, через відсутність системи, порушувалася послідовність, будівництво провадилося хаотично, без точних інструкцій та загального керівництва. Працювати доводилося на великій території, що вимагало значної кількості кваліфікованої робочої сили та досвідчених інженерів, яких в Росії тоді не було. Процес будівництва провадився відсталими методами, нераціонально, по-хижацькому витрачалася людська праця. Внаслідок цього, незважаючи на величезні людські та матеріальні ресурси, що марно витрачалися на спорудження та догляд за Українською лінією, вона завжди перебувала в поганому стані.

На початку російсько-турецької війни 1735–1739 рр. було створено спеціальну комісію, що визначила характер і обсяг робіт з поладнання і відбудови лінії. Роботи на ній протягом всієї війни провадилися досить інтенсивно, навіть в момент вирушення військ у похід, однак результати їх були незначними. Вивчення Ф. Ласковським сучасних креслень ряду фортець лінії привело його до висновку, що й 1738 р. вона не була приведена в належний для оборони стан [7].

Будівельні роботи продовжувалися й по війні, але Українська лінія по-справжньому не була закінчена і в 40-х роках XVIII ст. Після війни реставраційні роботи на ній провадилися настільки повільно і в таких незначних масштабах, що в указі Військової колегії 1743 р. генералові Дебреньї зауважувалося, що лінія прийшла «в весьма худое состояние» [8]. Спеціально робітників на лінію перестали присилати, на полагодженні її використовувалися охоронні війська.

Головним постачальником робочої сили, інструментів та будматеріалів на Українську лінію, як під час її будівництва, так і після, були селяни-кріпаки та рядові козаки Лівобережної і Слобідської України. Українське козацтво відбувало іноді тут військову службу.

1731 р. на спорудження лінії лівобережні полки вислали 20 тис. козаків і 10 тис. селян з військових і ратушних сіл та володінь поміщиків і духівництва. Серед них були й підсусідки — козацькі і селянські. Під орудою київського полковника Антона Танського вони працювали в районі р. Берестової. За попередніми проектами на будівництво передбачалося вимагати 61387 козаків. Піші козаки разом з посполитими працювали на землебудівних роботах, а кінні стояли на чатах. 1732 р. козаки і селяни-кріпаки (по 15 тис.) під керівництвом прилуцького полковника Гната Галагана копали лінію та будували фортеці й редути на р. Орелі. 1733 р. кількість посполитих залишалася тією ж, а число козаків було зменшено. Десятитисячний загін козаків очолював лубенський полковник Павло Апостол. 1735 р. командиром козаків і посполитих, що працювали на лінії, був генеральний осавул Федір Лисенко. Важкі земляні роботи щорічно вимагали поновлення складу робітників. За підрахунками Багалія, на кожний з восьми полків кількість козаків, взятих на будівництво лінії, коливалася від 10 до 15% загального складу полку, лише в Полтавському і Миргородському вона дорівнювала 3%. Багалій вважає, що цим двом полкам були надані пільги, оскільки вони, як прикордонні, зазнавали у першу чергу збитків від татарських набігів [9].

На п’ять слобідських полків контрольна цифра козаків-робітників з самого початку будівництва лінії визначалася двома тисячами осіб. Козаки і підпомічники Харківського полку повинні були спорядити 340 робітників, Охтирського — 520, Сумського — 457, Острозького — 400, Ізюмського — 283. Що ж до посполитих слобідських полків, то їх, ймовірно, було споряджено стільки ж, скільки й козаків. З кожних трьох селянських дворів брали по одному чоловіку. Проте запланованої кількості робітників слобідські правителі не могли набрати вже наступної весни, оскільки внаслідок масової втечі козаків, підпомічників і селян кількість населення слобідських полків наприкінці 1731 р. різко зменшилася. У зв’язку з цим царські власті 1732 р. дозволили провести мобілізацію в меншому розмірі, визначаючи наряд з наявного складу населення [10].

Мобілізовані на лінійні роботи козаки і посполиті повинні були з’явитися з тримісячним провіантом, інструментом — сокирою (на чотирьох чоловік), заступом (на трьох чоловік), лопатою та мішками для перенесення землі. Кожні десять чоловік мали бути забезпечені конем та двома волами з возом для перевезення інструменту, а кожні 50 — плугом з волами для проведення борозен. Оскільки будівництво укріплень провадилося під загрозою татарського нападу, кожен козак, а по змозі і посполитий, вирушаючи на лінію, забезпечував себе зброєю та набоями. Полковий уряд, в свою чергу, оснащував свій загін в 5 — 6 тис. чоловік гарматою. В іменних полкових відомостях вимагалося обов’язково зауважувати, хто із споряджених на лінію володіє ремісничим фахом, «яке хто знає художество». Із сіл та слобід (військових і поміщицьких) Волинської сотні Чернігівського полку було споряджено на Українську лінію 20 посполитих і 4 козацьких підсусідки. . В супроводжувальній відомості було зазначено, що серед них є два теслі, коваль та швець [11].

В разі нападу всі козаки, що залишилися в полках після мобілізації, мали негайно прибути до лінії на відсіч ворогові. Так, наприклад, ще раніше, під час будівництва лінії, наприкінці літа 1731 р., козацьким військам було наказано вирушити до неї. Напад не відбувся, козаки простояли деякий час на чатах і повернулися додому.

З початком війни тягар реставраційних робіт ще більше лягав на плечі селян, які ставали основною робочою силою на лінії.

1736 р. було намічено спорядити з Лівобережної України на лінійні роботи 15 тис. селян, що становило понад 10% загального числа селянських дворів (131134), визначеного ревізією 1723 р. [12] З цією метою намічалося мобілізувати одного чоловіка з восьми селянських дворів. Однак в наступні роки на лінію брали одного посполитого від десяти дворів [13].

Під час війни 1735–1739 рр. навіть Мініх змушений був послабити свої неймовірні вимоги щодо нарядів. На початку 1736 р. з Лівобережної і Слобідської України та Воронезької губернії вимагалося спорядити на лінію 53 тис. чоловік, з них на Лівобережну Україну припадало 38066 [14]. А вже 1738 р. з Лівобережної та Слобідської України мали послати лише 16600 чоловік. Щороку зменшувалася кількість споряджуваних на лінію з кожного полку, надто козаків. Чернігівський полк 1736 р. спорядив за рознарядкою 1418 козаків і 1407 посполитих, а 1738 р.— 610 козаків [15]. 1739 р., після того, як армія вирушила в похід, на лінії перебувало лише 299 лівобережних козаків [16].

Хоч число селян на лінійних роботах з роками також зменшувалося, проте воно було все ще значним і перевищувало число козаків втричі й більше. З Стародубського полку було споряджено 900 козаків, а селян — 2038 [17].

Щорічна мобілізація козаків та селян на лінію продовжувалася і пізніше [18]. Становище робітників, а також військ, які перебували на лінії, було надзвичайно важким. Передусім варто зауважити, що Українська лінія пролягала через рівнинну місцевість, де відчувалася нестача питної води й лісу. Населення лінії часто терпіло від спеки й. поганого клімату, нестачі харчів, відсутності помешкань і завжди — від виснажливих земляних робіт. Умови праці тут були настільки важкими, що майже щоденно провадилася зміна робітників. Внаслідок цього з кількох десятків тисяч чоловік, присланих з Лівобережної та. Слобідської України й Білгородської губернії, восени і взимку щодня працювало 9 тис, а влітку лише 700–800 чоловік [19].

Нерозпорядність, злочинницька халатність, жорстокість царських генералів, які керували будівництвом та реставрацією лінії, робили ще більш нестерпними умови праці. Українські козаки та селяни, як і російське населення, що його присилали на лінію, зазнавали величезних жертв. Коли ж з 1736 р. керівництво над роботами на лінії перейшло до Мініха, хижацьке ставлення до людських рук і людського життя досягло свого апогею. Цьому німцеві-найманцю були чужими й ненависними російський і український народи. Мініх вирішив продовжити лінію від Дінця до Лугані і 1736 р. зажадав на лінійні роботи 53623 чоловік із Слобідської та Лівобережної України і Воронезької губернії.

Фактичний правитель України князь Шаховський доповів, що така мобілізація призведе до «народного розорення» і «ніяких податків не можна буде зібрати» [20]. Зрозуміло, царський уряд не хотів допускати повного виснаження України — основної бази російської армії під час війни. Будівництво лінії до Лугані було припинено, хоч Мініх уперто на ньому наполягав.

Козаки і селяни, які працювали на лінії, голодували. Повністю забезпечити себе харчами вони не могли, а з полків додатковий провіант присилався з великою затримкою.

Побудова Української лінії, нав’язана українському народові, лягла на нього важким тягарем. Величезна маса трудящого люду відривалася від виробничої праці. Козацькі й селянські господарства занепадали. Загальний рівень розвитку сільського господарства на Україні значно знизився. В народній пісні того часу співалося:

Посіяли, поорали,
Да нікому жати:
Пішли наші козаченьки
Лінії копати [21].

Великий український поет Т. Г. Шевченко у поемі «Сон» також з сарказмом пише про ставлення народу до спорудження Української лінії [22].

Найпоширенішою формою протесту народних мас проти будівництва лінії були втечі. Вже на початку 1732 р. старшина слобідських полків доповідала, що багато козаків, підпомічників і селян повтікали від нарядів на лінійні роботи і продовжують потай і явно кидати лінію, іноді цілими групами по 50 і більше чоловік [23]. Особливо посилилися втечі під час війни.

Командир над селянами і міщанами Чернігівського полку, яких відправляли 1736 р. на лінію, синявський сотник Андрій Полянський 31 травня подав три реєстри втікачів з його команди по сотнях. В першому з них значилася загальна кількість по всіх сотнях — 267 чоловік. Другий реєстр являв собою іменну відомість втікачів з «повторною» втечею — 67 чоловік. В останньому мовиться про третю хвилю втеч, якій піддався 141 чоловік [24]. В червні Полянський писав, що вислати новий реєстр втікачів неможливо, бо втечі тривають безперервно. Складалася трагічна ситуація. Заможні козаки і селяни тікали з возами, захопивши навіть провіант, який належав тим, хто ще залишався у команді. Якщо негайно не буде вислано продовольство, тривожно доповідав Полянський, то не лише посиляться втечі, але й ті робітники, що залишаться, «смерть голодну понесуть» [25]. Полянський писав про заворушення, які сталися серед підлеглих йому людей. Першими виступили чернігівські міщани та міщанські наймити. Озброївшись киями, вони тривалий час сперечалися з старшиною, доводячи, що провіанту їм дано лише на два місяці, а «на дьоготь та інші потреби грошей не видано». Робітники з інших сотень, дивлячись на чернігівців, почали бунтувати. Полянському вдалося дещо пригасити виступи, але він прохав надіслати йому спеціальних наглядачів для наведення порядку, тому що сотенні групи в його команді очолювали керівники, виділені з середовища тих, хто працював на лінії [26].

Уряд прагнув всілякими заходами перешкодити втечам селян та козаків, котрі намагалися за межами Російської держави врятуватись від тяжких нарядів на Українську лінію. Видавалися грізні укази, на форпостах вводилися спеціальні караули, перед якими ставилося завдання перехоплювати втікачів, тощо.

Значний відсоток козацької старшини, як і російських феодалів, що мали маєтки на Україні, ставився якоюсь мірою негативно до будівництва Української лінії, куди вони повинні були споряджати робітників із своїх маєтків. Окремі представники козацької старшини мали відбувати небезпечну військову службу на Українській лінії. Негативне ставлення певної частини козацької старшини до будівництва лінії зафіксоване в старшинських літописах та нотатках [27]. Воно виявлялося крім іншого в ухилянні старшини від спорядження своїх кріпаків на лінію. Сотенні та полкові уряди скаржилися, що поміщики, старшина та їх старости кивають один на одного і не висилають «означенного числа» робітників [28]. Маркович неодноразово зауважував своєму управителеві, щоб з його маєтків на лінію він виряджав селян менш потрібних в господарстві та «сім’янистих», тобто тих, які менш придатні до роботи, і тих, що мають сім’ю, члени якої зможуть виконувати повинності на Марковича [29].

Невдоволення старшини спорудженням Української лінії було викликане ще й тим, що відокремлення земель під лінію у ряді випадків зачіпало земельно-майнові інтереси феодальної верхівки. Навіть неосвоєні пустирі, включені до лінії, також були предметом хтивості старшини, оскільки на таких місцях вона активно запроваджувала слободи.

Гарнізони і поселення на Українській лінії. До поняття Української лінії входили не лише власне укріплений вал з його фортецями, редутами і реданами, але й слободи, які переросли згодом у великі населені пункти з відносно численним населенням. Слободи призначалися для комплектування гарнізону лінії. Вздовж усієї лінії уряд вирішив поселяти для оборони такі контингенти, які постійно готові були б відбити напад татар і одночасно значною мірою забезпечити самі себе матеріально. Для цього було використано досвід організації ландміліцьких полків. Ландміліціонерів наділяли землею, дозволяючи їм поселятися на ній разом з сім’ями. Вони брали участь в походах російської армії, пильнували кордони, періодично проходили військове навчання. За службу ландміліціонери звільнялися від повинностей і отримували невелику платню, а вільної години займалися рільництвом. Саме необхідність захисту кордону великої довжини при повсякчасній загрозі вторгнення була причиною виникнення системи ландміліцьких полків, на створення якої відповідно вплинули принципи організації козацького війська.

Ще на першому етапі спорудження Української лінії керівникам цього будівництва генералам Тараканову і Дебреньї було наказано вибрати з-поміж однодворців Білгородського та Севського розрядів 16 кінних і 4 піших полки (20 тис. чоловік) і поселити їх на південних кордонах. їм надавалися під контролем Сенату земельні ділянки і визначалася платня в розмірах, практикованих у ландміліцьких полках. Платня сплачувалася з числа сум чотиригривенного, а потім і семигривенного податку, що збирався з російських і українських однодворців колишньої Білгородської лінії, для чого визначалися конкретні міста і повіти Білгородської губернії. На утримання ландміліцьких полків збирали гроші і з лівобережних та слобідських полків, яким добавили 10 коп. до консистенських зборів. До кожного ландміліціонера прикомандировувалося також по одному робітникові або підпомічникові, який був зобов’язаний допомагати ландміліціонеру в його польових роботах і взагалі в обзаведенні господарством, будівництві хати тощо. Робітників мобілізовували також з середовища однодворців, які всіляко намагалися ухилитися від цієї тяжкої повинності [30]. Виступи однодворців в 1738–1739 рр. розвинулися в справжнє повстання під керівництвом Дементія Зарубіна. Царизм жорстоко придушив повстання [31].

1733 р., коли Українська лінія була відносно закінчена, на ній поселили з сім’ями дев’ять полків, п’ять з яких були кінними. Ще й 1735 р. вони не були належно влаштовані. Решта 11 «непоселених» ландміліцьких полків була розміщена поблизу Української лінії.

На чолі Українського ландміліцького корпусу, який складався з 20 полків, стояв генералітет (генерал-лейтенант, два генерал-майори, два бригадири у чині полковників). Взагалі всіма справами на лінії керували Канцелярія українського ландміліцького корпусу, Ландміліцька комісія та Генеральний ландміліцький військовий суд [32].

Плановане забезпечення ландміліцького війська лінії лише власним хлібом виявилось нереальним. Землеробство розвивалося тут з великими затрудненнями, незважаючи на надані пільги, про які йшлося вище [33]. У зв’язку з цим провіант ландміліціонери значною мірою отримували з продовольчих військових магазинів. 1736 р. дев’ять поселених на лінії ландміліцьких полків були перейменовані на драгунські.

Під час війни 1735–1739 рр. для зміцнення ландміліцьких гарнізонів щорічно посилалися лівобережні і слобідські козаки, які розташовувалися у фортецях, на редутах та маяках Української лінії. Кількість козаків, відкомандированих в лінійні гарнізони, зростала взимку [34]. Траплялося, що під час зимових татарських вторгнень в районі Української лінії концентрувалися всі мобілізовані козацькі війська. Так, 1736 р. восени, ледве стало відомо про татарський напад на лінію, туди негайно було направлено Гадяцький, Миргородський, Полтавський і Харківський полки у повному складі [35]. Крім того, з 1736 р. для прикриття Української лінії було сформовано два могутні кор-де-резерви, тобто дві зведені кавалерійські частини російських регулярних військ. Восени 1737 р. було наказано «доброкінних і озброєних козаків», які повернулися з літнього походу, послати на лінію на заміну «піших, ху-докінних та беззбройних» [36], котрі перебували там з літа.

Влітку на прикриття Української лінії з Лівобережної України призначалося 5–8 тис. козаків, кінних і піших. Крім того, на лінії перебувало 500 компанійських козаків.

Лише по закінченню війни 1735–1739 рр. спостерігається посилене заселення Української лінії та розвиток там рільництва. Зменшення небезпеки татарських нападів спричинилося до припливу добровільних поселенців, яких вабила наявність землі. Вони не вводилися до складу ландміліцьких полків і займалися виключно землеробством.

Після укладення миру з Туреччиною на південь від Української лінії почали з’являтися українські поселення, засновані здебільшого лівобережними поселенцями. 1756 р. за указом Сенату робилася спроба з’ясувати кількість і точне місцезнаходження цих поселень та їхню відстань від лінії, а також встановити, вихідці з яких полків були їх засновниками [37].

Зміна ситуації на кордонах сприяла тому, що й самі ландміліціонери більше часу могли приділяти сільськогосподарській справі. 1752 р. на Українській лінії було заведено школи для дітей однодворців і ланд-міліціонерів, де крім читання, письма та арифметики викладалося інженерне мистецтво і артилерійська наука. Ще й у 80-х і 90-х роках XVIII ст. з однодворців, які залишилися на лінії, тимчасово сформували кілька полків. Так, 1788 р. всі вони віком від 17 до 50 років були мобілізовані. З них зорганізували чотири кінних і один піхотний полки. На початок XIX ст. населення Української лінії складалося з трьох груп: однодворців, нащадків слобідських козаків, які називалися військовими обивателями, та державних селян. У цей час тут нараховувалось 168760 чоловік населення. Основною масою його були росіяни. Українці становили незначний відсоток. Займалося населення лінії рільництвом та рибальством, а також торгівлею з Доном і Кримом.

Роль Української лінії в обороні кордонів. Незважаючи на величезні людські та матеріальні ресурси, затрачені на будівництво Української лінії, вона майже не виправдовувала свого призначення. Це було наслідком не специфічних якостей самої лінії, а того рівня фортифікаційної справи і загальних принципів оборонного будівництва, які існували на той час у Росії. За своїми основними принципами спорудження прикордонні російські лінії залишалися незмінними протягом кількох століть. Як правило, вони являли собою суцільну огорожу, земляну або дерев’яну, підкріплену опорними пунктами, що їх у давнину називали городками, а згодом — кріпостями, фельдшанцями, редутами та форпостами. Українська лінія з цього боку була класичним взірцем [38]. Велика довжина суцільної лінії вимагала значної кількості військ для її пильнування та величезного легіону робочої сили для підтримання лінії в належному стані, не кажучи вже про саме спорудження, яке поглинало незліченні матеріальні ресурси і людські резерви.

Тимчасом ця довжина лінії не виправдала себе у розумінні оборони кордонів, вона не могла бути надійною запорукою безпеки від ворожих вторгнень, особливо в тих місцях, де було мало війська. Тим паче, що останні у більшості випадків концентрувалися виключно на найважливіших опорних пунктах, насамперед у фортецях.

Татарські орди під час набігів, в яких несподіваність і швидкість дій вирішувала успіх, прагнули прорватися між опорними пунктами. Для тактики і стратегії татарського війська взагалі було характерним бажання уникнути прямої атаки фортеці. Таким чином, нехтування цією особливістю татарської тактики при спорудженні Української лінії значною мірою і визначило наперед найістотніший її недолік і, власне, невідповідність своєму призначенню.

Протягом усього періоду існування Української лінії, ба навіть під час російсько-турецької війни, коли на лінії було розміщено більшість військ і багато чого робилося з метою підвищення її обороноздатності, татарські сили, обходячи фортеці, нерідко проривалися через неї, спустошуючи і грабуючи саме ту територію, котру ця лінія мала прикривати. Учасник війни 1735 — 1739 рр. генерал Манштейн свідчить у своїх записках, що «всі ці заходи не перешкодили татарам робити напади на Україну. На такому великому відрізку лінія не могла бути завжди надійною. Вони (татари.— О. А.) тільки те й робили, що переходили через лінію взад і вперед цілком безкарно» [39]. Архівні документи цілком підтверджують це свідчення [40].

28 жовтня 1736 р. шеститисячний татарський загін прорвав Українську лінію, попередньо зруйнувавши ділянку земляних укріплень між фортецями св. Михайла і Слобідською. Розбившись на невеликі партії, татари розійшлися по кордону на 20 верст. Загонові не дали просунутися вглиб. Проте татари йшли вздовж лінії, руйнуючи її [41]. Як доповідав командуючий лінією генерал Урусов, ворог зруйнував лінію, пройшов за неї і, «учиня некоторне пакости, возвратился за линию в степь, которнй за неимением людей никак удержать невозможно» [42].

Ще більш цікавим може бути для нас свідчення іншого безіменного сучасника, який, очевидно, безпосередньо служив на лінії. Він відзначає, що ворог неодноразово проривався через лінію і палив, спустошував, грабував край та забирав у полон без будь-якої перешкоди велике «множество» людей, а військо, що перебувало на лінії для оборони, нічого не могло вдіяти. І цей невідомий автор робить висновок, що, яку б майстерність не проявляли війська, захищати надзвичайно розтягнуту лінію неможливо, особливо маючи проти себе такого динамічного («летючого, скорого і легкого») ворога. Не залишається поза увагою нашого кореспондента і такий факт. Українська лінія пройшла через землі слобідських полків, населення яких терпіло від цього великі збитки, залишаючись без орної землі, сінних покосів тощо. Автор наведених рядків робить дуже рішучий висновок: «Итак, сообразив все ея неудобности і уважа истребленное на построении иждивение, можно в рассуждении ея бесполезньїе трудн счесть потерянньши» [43].

В період війни особливо виявилася і інша негативна риса Української лінії — велика її відстань від основного театру війни, зокрема від Перекопу і Криму. Ця величезна фортифікаційна споруда не забезпечувала комунікацій російської армії, що діяла проти Кримського ханства. На шляху свого просування в Крим вона змушена була закладати з цією метою численні тимчасові укріплення. Отже, побудована за застарілими фортифікаційними принципами, вже у першій половині XVIII ст. Українська лінія значною мірою була анахронізмом. Але царизм намагався використати ЇЇ для завдань своєї внутрішньої політики щодо Запорізької Січі. Лінія перетинала «вольності Війська Запорізького», перешкоджала втечам на Запоріжжя і вільному переходу запорожців на Слобідську і Лівобережну Україну [44].

Згодом російське командування відмовилося від такої системи розташування ліній, насамперед від суцільного валу, а також від влаштування зовнішніх захисних споруд на окремих опорних пунктах. Земляні огорожі було замінено дерев’яними. їх почали зміцнювати різноманітними штучними спорудами.

В 60-х роках XVIII ст. Румянцев реорганізував систему оборони Української лінії. Так, 1764 р. певний відсоток ландміліцьких полків з неї було переселено на укріплену лінію, що будувалася від гирла р. Самари до гирла р. Лугані. Саму Українську лінію Румянцев зайняв лише частиною війська. В глибині, за лінією, він розташував три могутні рухливі загони, які призначалися для знищення ворожих сил у разі їх прориву. Таким чином, Румянцев спробував бодай би якось покращити нераціональну систему оборони лінії, наблизивши її до більш високого рівня розвитку воєнного мистецтва. 1739 р. всі ландміліцькі війська на лінії було перетворено на мушкетерські і прирівняно до регулярних.

Українська лінія остаточно втрачає значення в 1770 р., після спорудження південніше неї, за 175–180 км, так званої Дніпровської лінії (гирло р. Московки — нижня течія р. Берди), що пролягала по кордону, визначеному Білгородським миром 1742 р. Фортеці Української лінії поступово перетворювалися в слободи, що сприяло заселенню краю [45].

1. Ф. Ласковский. Назв. праця, стор. 69.
2. Там же, стор. 71–72.
3. Редани-укріплення, які мали тільки два фаси, що сходилися піл гострим кутом у полі.
4. ЦДІА УРСР, ф. 51, оп. 3, спр. 4364, арк. 6.
5. Ф. Ласковский.. Назв. праця, стор. 72, 73, 78.
6. Там же, стор. 71.
7. Ф. Ласковский. Назв. праця, стор. 75–76.
8. Там же , стор. 77.
9. Д. И. Вагалей. Очерки…, стор. 30.
10. Філіал ЦДІА УРСР у м. Харкові, ф. Харківська полкова канцелярія, спр. 88, арк. 217, 224, 260; Е. Альбовский. Назв, праця, стор. 135–136; Д. И, Вагалей. Очерки…, стор. 302–303.
11. ЦДІА УРСР, ф. 108, оп. 2, спр. 15, арк. 1–2.
12. А. А. Перковський. Народонаселення Правобережної і Лівобережної України в XVIII ст., рукопис кандидатської дисертації. Архів Інституту історії АН УРСР, стор. 166.
13. Дневник Якова Маркевича, т. IV, стор. 60, 115.
14. Там же, стор. 59, 65, 67, 77, 78.
15. ЦДІА УРСР, ф. 108, оп. 2, спр. 15, 30.
16. А. К. Байов. Назв. праця, т. II, стор. 11.
17. Дневник Николая Ханенко.— «Киевская старина», 1887, май, стор. 42.
18. Філіал ЦДІА УРСР у м. Харкові, ф. Харківська полкова канцелярія, спр. 31.
19. А. К. Байов. Назв. праця, т. II, стор. 35.
20. Сборник императорского русского исторического обіцества, т. 104. Бумаги кабинета министров, т. V, стор. 143.
21. Цит. за Е. Альбовським. Назв. праця, стор. 137.
22. Т. Г. Шевченко. Повне зібрання творів у шести томах, т. І. К., 1963, стор. 248.
23. П. Головинский. Слободские казачьи полки. СПб., 1864, стор. 160 — 161; Е. Альбовский. Назв. праця, стор. 139, 162.
24. ЦДІА УРСР, ф. 103, оп. 2, спр. 15, арк. 22–25, 29–30.
25. ЦДІА УРСР, ф. 103, оп. 2, спр. 15, арк. 28.
26. Там. же, арк. 19–20.
27. «Краткое описание Малороссии» Рубана.— Летопись Самовидца. К., 1878, стор. 315–317; П. Симоновсхий. Назв. праця, стор. 144–145; Ригельна. Летописное повествование о Малой России, ч. III. М., 1847, стор. 137.
28. ЦДІА УРСР, ф. 108, оп. 2, спр. 15, арк. 2.
29. Дневник Якова Марковича, т. IV, стор. 122–124, 130.
30. Д. И. Багалей, Очерки…, стор. 312–317.
31. ЦДІА УРСР, ф. 51, оп. З, спр. 10952, арк.88.
32. Л.Гісцова. Державні установи по управлінню захисною Українською лінією (XVIII ст.).— Вісник Київського державного університету, серія історії та права, 1967, № 8, стор. 130–131.
33. Висилання робітників і підпомічників припинилося лише по війні.
34. Філіал ЦДІА УРСР у м. Харкові, ф. Харківскьа полкова канцелярія, спр. 88, арк. 75–89, 95, 182; спр. 90, арк. 9, 74; спр. 91, арк. 302, 308, 322, 324.
35. Там же, спр. 49, арк. 89–91; спр. 54, арк. 46; Дневник Якова Марковича, т. IV, стор. 96, 296.
36. ЦДІА УРСР, ф. 51, оп. 3, спр. 6353, арк. 3.
37. Там же, ф. 269, оп. 1, спр. 1966.
38. Ф.Ласковский. Назв. праця, стор. 64.
39. Записки Манштейна о России 1727—1744 гг., стор. 85.
40. Філіал ЦДІА УРСР у м. Харкові, ф. Харківська полкова канцелярія, спр. 54, арк. 12, 43.
41. Дневник Якова Марковича, т. IV, стор. 97, 98.
42. Філіал ЦДІА УРСР у м. Хакрові, ф. Харківська полкова канцелярія, спр. 49, арк. 68.
43. Центральний державний військово-історичний архів СРСР, ф. Військово-вченого архіву, спр. 26043. Слід зауважити, що більшість істориків, які писали про Українську лінію, негативно оцінювали її значення в обороні України. Див. Ф. Китченко. Об Украинской линии.— Черниговские губернские ведомости, 1850, № 14, 15, 16; Описание бывшей Украинской линии от начала учреждения прошедшего столетия до положення ея в 1821 г.— Харьковские губернские ведомости, 1868; № 10; П. Головинстсий. Слободские казачьи полки. СПб., 1854; Е. Альбовский. Назв, праця, стор. 134–139; Д. И. Багалей. Очерки…, та ін.
44. В. О. Голобуцький. Назв. праця, стор. 70.
45. Д.І.Багалій, погоджуючись з твердженням інших істориків про цілковиту непридатність Української лінії для захисту земель, які вона призначалася обороняти, все ж доводить, що лінія відіграла свою роль в заселенні краю. Див. Д. И. Багалей, Очерки…, стор. 332 — 334.

Эта информация взята с сайта http://www.panterra.com.ua/

[ Уйти к…   …списку походушек.]